Перед першим вересня наш очільник міністерства із сумом заявив, що в Україні не вистачає вчителів, залишається низькою престижність праці педагога. Цій сумній заяві передувала його ж констатація факту неможливості підвищення заробітних плат вчителям у зв’язку з війною, економічними негараздами.

На перший погляд ці заяви носять об’єктивний характер і демонструють реальний стан справ. Проте в освітянському середовищі одразу ж згадали про мізерну плату молодого вчителя в 8 тисяч гривень на місяць, середню зарплату в освіті 12 тисяч гривень на місяць, порівнюючи із зарплатами членів наглядових рад державних монополій, які не в поту ходять, зарплати і пенсії суддів, депутатів, які в десятки разів перевищують зарплати вчителів. Нагадаю і про ставки доцента, кандидата наук в 12100 гривень на місяць, професора в 12900 гривень на місяць. Бурхливе обговорення в соцмережах продемонструвало – ситий голодного не зрозуміє.
Хочу подивитись на ці проблеми з іншої точки зору. Якось так сталося, що серед 11 мільйонів працюючих в Україні найбідніша когорта – освітяни. Хоч їх і не так багато, всього в 12,9 тисяч школах працює 430 тисяч педагогів. Ця сумна традиція існувала, на жаль, і до війни. І лише в 2005-2008 роках за часів президента Ющенка цю сумну закономірність вдалося дещо порушити. Тоді запрацювала ст.57 Закону «Про освіту», було повернуто борги педагогам майже на 1 мільярд доларів США, почали виплачувати надбавки за стаж, звання, доплати за класне керівництво, перевірку зошитів тощо. Освіта по заробітній платі дещо вирвалася вперед за дружні галузі – культуру, медицину.

Я чому про це згадав, щоб підкреслити, що можливо і потрібно дбати за українського Вчителя і Професора, Доцента і Майстра навіть і в цих умовах.